Цей музей, на перший погляд, схожий на подібні. Імітація давньої хати з розмальованою піччю;  інструменти для роботи; старе збіжжя…Втім, наважуся заявити, що музей цей – народних ремесел та побуту Слобожанщини –  особливий. Бо він належить дитячій школі мистецтв. А вона шістнадцятий рік діє при загальноосвітній Косівщинській школі. Косівщина ніби поруч із Сумами, а все ж – село. Чи багато шкіл мистецтв при сільських школах ви знаєте?

Втім, вирізняє музей не лише це. Його експонати мовчазні й для когось видадуться нецікавими, поки в музеї не з’являється дух. Не подумайте: нічого містичного! Просто організатор і керівник музею Олександр Кисельов справді оживляє всі ці речі, викликаючи давнину і щось первісне – у кожному з відвідувачів. Бо ж розповідає нам про нас і наші давні звичаї, які він вивчає, і вважає це реально важливим. Чому, справді, ми вітаємо гостей хлібом-сіллю? Чому дощику треба було «варити борщику»? Чому може не бути життя у купленій хаті? І чи потрібні українцю всілякі модні «фен-шуї», якщо наша земля населена нашими духами?

ЧИМ ШКІДЛИВА «ШАРОВАРЩИНА»

Колись, каже Олександр Іванович, поняття «шароварщина» він не сприймав і вважав образливим для українця. Аж поки не зрозумів, принаймні для себе, що воно означає: таке собі фарисейство, псевдоукраїнство, коли підміняються поняття і цим спотворюється суть.

«Виступають народні колективи на сцені. Здалеку поглянеш – яскраво, красиво. Ближче – що ж то за квіти наляпані й яку вишиванку, що завжди таїла в собі певну символіку, вони намагаються імітувати?.. А сидітиме в залі якийсь представник діаспори, який старі звичаї знає, та й зажуриться: що ж то з чоловіками в Україні стало, недарма вона вироджується. Адже стоять жінки різного віку – до літніх – і всі у віночках. Гарно! Тільки дівчина, стаючи жінкою, традиційно міняла вінок на хустку. А у нас, бач, і бабці досі у вінках…»

«Якось на захисті курсових робіт студентів-художників побачив просто таки вражаючу картину. Студент змалював своїх предків. Бабуся і дідусь в українській хаті, вона – у вишиванці біля печі, він – сидить на лавці у картузі й  грає на балалайці. Як же добре, кажуть, що молода людина звернулася до такої тематики! Але наскільки тематика реальна? І мене не вражає неукраїнська балалайка, - люди у нас на всіх інструментах грали. Але сидіти в хаті у картузі!.. Такого жоден порядний чоловік дозволити собі не міг. Прямо біля дверей у більшості хат були такі собі кілочки, тільки зайшов – шапку повісив. Бо в жодному разі не можна було виявити неповагу до хати…»

Хата була справді фортецею для наших предків. У всякому разі енергетичною. І коли купували чи будували її, мали знати важливі речі. Скажімо, при купівлі обов’язково враховували, хто в ній жив, чи на хорошому місці вона стоїть, навіть які слова вам кажуть. Адже бувало: купують хату, і стара господиня промовить: «Продаю з усім». От, радіють: і збіжжя нам віддають. А потім починаються у людей клопоти чи хвороби: з «усім» їм дім продали.

Будували хати стінами на сторони світу. Глуха – на північ. Тоді сонце цілий день у домі.  Щоб знати, чи спокійно житиметься на цьому місці, розмічали, де має стояти хата і на ніч на чотири кути насипали жито. Ніхто не потривожив – сміливо будуйся! Над дверима чи й на дверях з вулиці вирізали символ сонця. Оберегом були й самі двері, зроблені бажано з дуба, якого шанували ще з язичництва, вважали святим, бо ж у ньому жив Перун.

Вважалося недобрим сидіти на порозі, та й загалом його краще було переступати, бо перед порогом, особливо на свята, збиралися душі предків, які також боронили хату.

«Чому наречену заведено переносити через поріг? Аби предки їй не зашкодили. А вона зайшла, притулилася до печі, не просто до печі – до родинного вогнища! І її вже прийматимуть за свою. Хай навіть відьма, але ж тепер і вона буде це вогнище плекати…»

Минув час. Багато українських оберегів відійшли в минуле. І печі – ще одного основоположного елементу старого побуту й теж свого роду оберегу - в сільській хаті, а тим паче в міських квартирах, не знайдеш. Та суть у тому, аби розуміти ті давні речі, шанувати їх і дотримуватися власних звичаїв. Тільки вони на цій землі можуть зберегти. Бо модний нині «фен-шуй» чи інші подібні моди нетутешні. Це як ті хвалені банани, які ну дуже багаті мікроелементами. Але ж вчені дослідили: у наших організмах немає тих ферментів, що ці мікроелементи розщеплюють. Тому споживаємо таку собі клітковину. А сприймає організм яблуко, грушу – те, що у нас виросло.

«Якщо ти віриш, що ти українець, усвідомлюєш, що це твоя земля, земля твоїх предків, якщо ти шануєш і їх, і цю землю, все це захищатиме тебе. І навпаки», - переконаний Олександр Кисельов.

«ЗВАРЮ ТОБІ БОРЩИКУ»

Отже, хату тримали чотири основоположні речі: піч, пічна діжа, стіл і мисник.

Яку пошану мала піч, свідчить  хоча б те, що в хаті українців лаятися категорично заборонялося: «Сказав би я тобі, так піч у хаті». «Полаятися можна було з сусідкою, - розповідає Олександр Кисельов, - матюкатися – у бою, але в хаті – ніколи, бо ти цим руйнуєш свою домівку і свій захист».

Пічну діжу треба було тримати накритою, «щоб ніхто свій погляд не всунув і не наврочив». Стіл – річ ніби зрозуміла, але чи всі знають, що стіл це «престол, батько –жрець»? Як за нього вся родина сіла, то в такій черговості й вийти повинні. Стіл слід обов’язково застелити скатертиною, щоб не стояв голий. На ньому повинен лежати хліб: є що їсти в хаті, вона не буде порожньою. До речі, ножі на столі на ніч не залишали, – щоб лихі не бавилися. А ложок на ніч не мили – щоб було що поїсти домовику і щоб він добре робив свою роботу – знов-таки захищав дім.

Мисник зазвичай розміщували від дверей справа. І миски на ньому стояли не аби які, а розписані давніми символами – хоч і тим же знаком сонця. Вони також були оберегами: збирали недобрі думки. Господиня знала: раз на тиждень треба розвести сіль, їх помити і воду вилити десь, де люди не ходять. Якщо в домі сварки – помити й частіше: хата очищається від поганої енергетики.

Зображення-обереги були традиційними для українців, поки з ними не почало боротися християнство, винищуючи так звані «бісівські знаки». Хоча чи могло бути бісівським традиційно народне? Суть якого в тім, щоб шанувати хату й близьких, очищатися від поганого духовно й тримати в чистоті родинне вогнище…

Олександр Кисельов показує кахлі різних часів. Середина 17 століття, початок заснування Сум – кахлі вкриті символічними знаками. Початок 19 століття – на них вже просто візерунок. 20 століття: кахлі, як коментує Олександр Іванович, «білі, гладкі й гігієнічні, як унітаз». То розвиваємося ми чи втрачаємо?

До речі, а навіщо миски треба було мити водою із сіллю? Бо сіль, це ще пам’ятають люди, сама по собі була оберегом. Чому ми зустрічаємо хлібом-сіллю? Хліб – доброзичливість. Сіль – захист. Отак собі недобрий гість відламає шматочок хліба, «мокне» у сіль, - його лихі думки й розвіялися. Або ж людина, роблячи це, демонструє: прийшов без поганих намірів. Чому, кажуть, солі не можна позичати нікому: щоб не втратити свого захисту. Отож і вчать старі люди: прийшла сусідка за сіллю, а ти їй: «Ой, сама в магазин іду, сіль щойно закінчилася!»

Подібний захист мали й оті бабусині простілочки, сплетені смужечками зі старих порізаних речей; круглі килимки, зв’язані спіралькою. Це відгомін існуючого ще у трипільській культурі символу Змія. Біблія зробила змія таким собі ворогом, хоча, каже Олександр Кисельов, ще як ту книгу й читати: розумного вона зробить розумнішим, дурного – дурнішим. А в народі був культ Змія як оберегу життя, під захистом якого знаходилися люди, тварини, рослини. Збереглося повір’я: якщо живе вуж на подвір’ї, воно ніколи не стане пусткою.

«За давніми переказами,  між людьми та зміями була угода. І коли на Здвиження збиралися всі змії, головний вуж запитував, чи ніхто не вкусив за цей рік людину. Якщо такий знаходився, його проганяли: не будеш з нами зимувати. Тоді й траплялося, що змії кидалися під колеса возів – все одно самому не пережити зими. З іншого боку люди знали: якщо в час великого руху навесні вбити змія, сонце буде три дні плакати… Оті килимки, сплетені спіраллю, чи доріжки – розкручені спіралі, є символами змія. Їх клали біля порогу, зла людина, заходячи в хату, ставала на той килимок і змій висмоктував з неї всі лихі думки… Хіба не бува, що приходить хтось, а потім не згадає: «І чого я до тебе прийшла?!» Отже, спрацював, ніби змій, якийсь оберіг, що у вас є, хоча ви, може, про нього й не знаєте…»

Багато прикмет, обрядів були зв’язані з родючістю, врожаєм. Ми, на жаль, у більшості своїй не знаємо цього. Пригадую, як була прикро вражена моя знайома, коли їй розповіли, що паска є фалічним символом і відповідно означає ту ж родючість. Сороміцькість таким символам надало, стверджуючись, християнство, хоч багато з них воно запозичило собі. Загалом же родючість – річ природна й необхідна. Й коли на вербну неділю б’ють вербою, то саме такої сили весняної, здоров’я, читай – плодючості, й бажають.

Мами влітку виганяли дітей побігати під дощем. Бо дощ – це теж символ родючості. Це, власне, статевий процес, коли небо запліднює землю. Приспіванка «зварю тобі борщику» - то відголосок жертв, які мали приносити дощу. «Ото вскочиш до бабусі-сусідки та в піч. Схопиш горщика з борщем, розіб’єш на дорозі, і дощ вже напевне тебе обдарує. А коли засухи були, то, викликаючи дощ, горщик борщу вкидали до колодязя …»

«Символів багато, - говорить Олександр Кисельов. – Нехтування ними до доброго не приводить. От і прапор наш мав би бути все-таки жовто-блакитним. Воно ж, бачте, й промовляється краще, ніж синьо-жовтий. А, згідно з геральдикою, ми маємо називати першим той колір, що вгорі. То вгорі мав би бути жовтий – чоловічий колір. Внизу – блакитний – жіночий. У такому разі ми мали б прапор-оберіг. А ми його перевернули. Борюкатися ж лише в ліжку добре – для різноманітності. А з символами так не жартують. Тому замість справжнього оберегу ми маємо просто відріз тканини, що зображує наш прапор».

НАС ПОРЯТУЮТЬ МУЗЕЇ

Олександр Кисельов, попри вже немалий досвід, не втомлюється дивуватися, якими мудрими були наші предки. «Уявіть: убили ведмедя, м’ясо з’їли, але ж здогадалися, що шкурою можна завісити прохід від холоду, а з кістки зробити голку. Ніби так просто – голка – а придумайте її!.. Як можна було зрозуміти, що саме конопля годиться, аби з неї робити одяг? А лікування травами? Це ж треба було виявити, запам’ятати, яка трава від якої хвороби допомагає. Я вже не кажу про борщ, - це взагалі мистецтво. Комусь же спало на думку поєднати саме ці овочі в такій-от послідовності! Я, звичайно, різні борщі бачив. Є й такі, як підтоплений погріб: багато що плаває, все окремо і все не до ладу. А коли уміючи зварити?..»

Відтак Олександр Кисельов прийшов до твердої думки: врятувати українців від невігластва і привести до самоідентифікації зможуть саме музеї. Але не класично-стандартні, а «живі». Має бути музей борщу. А в ньому, наприклад, он – що то за «мисочка» така дивна? Виявляється, ковганка. Розтираючи в ній сало та часник, «засмачували» борщ. З часом дерево так насичувалося тими пахощами, що, мабуть, можна було сьорбати борща «впринюшку». А оскільки ковганка набиралася не лише запахом, а й власне салом та часником, то, поставивши її до печі на тарілку, можна було натопити «соку». Кажуть, діяв, як ліки, - добре допомагав від лишаїв.

Ще - музей одягу – від отієї коси з коноплі до манекена (чи екскурсовода?) у сучасному одязі. Музей-кузня. Музей-млин. Хата-музей, де б розповідали, як і з якими секретами будувалося в давнину… Ось такі державні програми мають бути, щоб відновити мораль, щоб зберегти суспільство. Людям треба пояснювати, звідки вони, що насправді їх тримає на цій землі, що знищує, а що захищає.

А який же найкращий оберіг для людини? «Не пускайте в свою голову лихих думок, - каже Олександр Кисельов. – І лихе не вільним буде вас зачіпати».