Ми звикли дивитися про рятівників Землі у фантастичному кіно. Захоплюючись ними, забуваємо часто, що люди, які за великим рахунком рятували світ, живуть поруч. Адже Чорнобиль міг стати значно більшою катастрофою, якби ті, хто протистояв їй, не змогли, відступили, схибили.

Це пізніше «чорнобильські» посвідчення з’явилися й у мало причетних. У травні 1986-го у зоні небезпеки були люди, які  ризикували по-справжньому. Чи жертвували собою? Вони цього так не сприймали. Просто, як кажуть, виконували свій обов’язок.

«МИ ДУМАЛИ, ТАМ ЗВИЧАЙНА ПОЖЕЖА»

Першого травня Віктор Федорович був у селі – садили з ріднею картоплю. Про аварію на Чорнобилі ще ніхто не чув – жодних повідомлень до ЗМІ поки не давали. Дзвінок із Сум змусив швидко виїхати на службу. А там повідомили: аварія, потрібні наші працівники. Відібрали чотирьох – двох водіїв та двох офіцерів, у числі яких був і він, старший лейтенант Віктор Карпенко, заступник командира сьомої пожежної частини. Вони були першими із сум’ян, хто зрозумів, що таке Чорнобиль.

Навчали до четвертого травня, а потім відправили в зону. «Ми хіба знали, що таке радіація? Провели нам заняття, але ж уявлення не було. Та коли дорогою до побачили: назустріч транспорт іде, а в нашому напрямку – нікого, зрозуміли, - там щось серйозне…»

Наскільки все серйозно, за великим рахунком відчули, певно, тоді, коли побачили, як на аварійний реактор скидають свинець, бетон, а вони над ним розплавляються на пар.

Сумська група обслуговувала машини, що викачували воду з-під реактора. Спали в Чорнобильській пожежній частині – на підлозі. Як і вдень -  в «пелюстках», практично, протипилових, але ж нічого іншого не було. Щоправда, костюми їм постійно змінювали.

І хоча видані пальчикові дозиметри ніякої підвищеної радіації не показували,  практично з першого дня почуватися погано: боліла голова, постійно знуджувало. За якийсь час приїхали зі своєю технікою військові, тоді вже зрозуміли – їх датчики 56-го року випуску просто не працюють.

«Все було непідготовлено, спонтанно… Ми ще були в кращій ситуації, а солдатиків із хімрозвідки було просто шкода. Їх посилали в саме пекло, а після роботи вантажили у «швидкі» й відвозили до Києва – таку дозу вони отримували», - пригадує Віктор Карпенко.

Будинки тоді ще не були розграбовані. Йшов постійний відстріл собак. Всі чекали другого вибуху і робили все можливе, аби його не було…

Коли через вісім днів перші сумські «чорнобильці» зібралися додому, їх попередили – говорити поменше. Отримавши свої 33 рентгени, Віктор Карпенко отримав по поверненню й допомогу – одноразову, в 25 рублів. Сьогодні інваліду другої групи державної «чорнобильської» надбавки до пенсії на ліки не вистачає. Але з розмови схоже, що він ще й досі шкодує про ті дві сумські спецмашини, які довелося покинути в Чорнобилі.

«МОГЛО НЕ БУТИ НЕ ЛИШЕ УКРАЇНИ, А Й ЄВРОПИ…»

Повідомлення про пожежу в Чорнобилі спершу не злякало, пригадує Юрій Скоропад, - пожежа та й усе, далеко, до нас не дійде. Шостого травня його направили на курси підвищення кваліфікації до Києва. Тоді вже точно дізналися, що будуть відряджені до Чорнобиля, і вже було перше усвідомлення небезпеки цього. Тож, коли оголосили, що потрібно з групи відібрати десять дозиметристів, стільки добровольців не знайшлося. «Зразу згодилися шестеро. Я подумав – число сім мені подобається, викликався сьомим. А решта – хто буцімто хворий, хто недужий… Довелося начальству призначати. …Навчили нас працювати з дозиметром і зауважили – «ось ця шкала не знадобиться», бо, мовляв, якщо знадобиться, то вам вже нічого не допоможе».

Розташували їх так само на підлозі пожежної частини. А увечері перший заступник начальника Головного управління пожежної охорони СРСР полковник Максимчук зібрав офіцерів і роз’яснив ситуацію. Не тішити себе ілюзіями. Не вірити тому, що передають у новинах. Під реактором вісімсот тонн турбінного масла, яке може загорітися у будь-яку хвилину. «А якщо загориться і не погасимо, не те що України – Європи не буде». І запропонував тим, хто цього не готовий витримати, відразу їхати із зони. Жоден з пожежних не пішов.

Юрій Іванович працював з тими, хто з Прип’яті подавав воду під фундамент реактора. Потім її відкачували у відстійники і заливали свіжу. Постійно заміряв фон. «Де трава, там зразу рівень був вищий. Кажу, хлопці, сходьте хоч із трави...» На кожного вів облік отриманої дози. Хто набирав двадцять, того вже мали відправляти на «велику землю». Дозиметристу дозу вираховували як середню з трьох замірів тих, поруч з ким він працював. 22 травня йому «наклацало» двадцять рентгени. На станцію вже веліли не йти, залишили нічним черговим по частині. Сидів, розписував дози. Завтра – на Київ, опівніч, тиша… «Телефон як задзвенів, мені й досі часом вночі той дзвінок ввижається, - четвертий горить!!. Піднятий Максимчук взяв до бронетранспортера  дозиметриста, а мені велів піднімати людей. Поки побудив, вони мені – «звідки ти взявся!». Поїхали на пожежу…»

 Там дізналися: горить кабельна коробка. І якщо перший вибух на Чорнобилі був тепловим, то тепер можна було чекати ядерного. Якщо загоряться ті вісімсот тонн масла…

«Під’їхали до реактора, - води в гідрантах немає! Почали прокладати «рукави». Двері відчинили – нічого не видно, темрява... Я підбіг, заміряв рівень. Ось тут мені та шкала, яка мала не згодитися, і знадобилася. Правда, її теж зашкалило…»

Після тієї ночі йому записали загальну дозу 55,4 рентгена. Забрали до Києва, обстежували у госпіталі, вивчали.

«Максимчук тоді сказав, що всіх, хто працював тієї ночі, представить до нагородження медаллю «За відвагу на пожежі». Подав те представлення до Москви, а звіди: яка, мовляв,  пожежа? Ніякої пожежі не було!» І натомість по приїзду нагородили Юрія Скоропада цінним подарунком – кришталевою вазою…

                                      *          *          *

Їм завжди є що згадати, пожежним-«чорнобильцям», які обов’язково збираються двадцять шостого квітня. Вони говорять про ті напружені дні й про смішні випадки, які, попри все, теж були. Власне – говорять про свою тодішню роботу. Таку собі звичайну – просто рятувати світ.