Видатному педагогу та письменнику Антону Макаренку у березні сповнюється 120 років. Старше покоління напевне пам’ятає його «Педагогічну поему», що свого часу була надзвичайно популярною книгою. Молодші пригадають прообраз директора у не менш відомому колись фільмі «Республіка ШКІД»… А наскільки оцінена і важлива для нас, сьогоднішніх, його педагогічна спадщина? Чи не було життя автора «Педагогічної поеми» педагогічною драмою, яка ще чекає свого опису?..

БЕЗПРИЦИДЕНТНА ОСОБИСТІСТЬ

Це містечко згадується в його біографіях коротким рядком: «Народився 13 березня 1888 року в м. Білопілля Харківської губернії». Ще згадують, що саме тут 1895 року семирічного Антона віддали до двокласного початкового училища. А далі – січень 1901-го – сім’я Макаренків переїздить до Крюкова. Білопільський період у його житті закінчився – для нього. Для Білопілля він лише починався, про що засвідчує тутешній музей Антона Макаренка…  

Звичайно, все «особливе», видатне у його житті сталося пізніше. І відмінне закінчення Кременчуцького училища. І пізніше – золота медаль випускника Полтавського учительського інституту, де в характеристиці голова педагогічної ради закладу, директор Волинін написав: «Будет весьма хорошим преподавателем по всем предметам, в особенности истории и русскому языку». У тридцять два роки, у вересні 1920-го, він приймає пропозицію Полтавського відділу народної освіти організувати та очолити колонію для безпритульних і малолітніх правопорушників. Уже незабаром вона стає колонією імені Горького. А у 1926-му – переїзд у харківський Куряж, де колонія продовжує свою біографію. Через рік Макаренко – співробітник, а згодом і директор Харківської трудової комуни імені Дзержинського. Це тут відкриється цех, де колоністи почнуть збирати фотоапарат «ФЕД». Пізніше почнеться його промислове виробництво, апарат стане популярним, але далеко не всі його користувачі знали, що назва фотоапарату – це не щось технічне. Її розшифровка – Фелікс Едмундович Дзержинський – за ім’ям того, чиє ймення носила комуна.

Йдучи за своїми принципами виховання: праця, від якої реально залежить добробут вихованців; самостійний розподіл плодів цієї праці – самоврядування; а ще  – колективна відповідальність, Макаренко досягає того, що комуна переходить на повну самоокупність. Тридцятого року, свідчать документи,  тут зароблено  понад три з половиною мільйона рублів. Жити б Антону Семеновичу з його умінням налагодити справу в наші дні!.. Але у його дні, двома роками раніше, у 1928-му, секція соціалістичного виховання Українського НДІ педагогіки своєю резолюцією засудила виховні методи Макаренка. Його звільнили із завідування колонією імені Горького, і педагогу залишилася робота в комуні, а ще письменництво: у тридцятому виходить його перша книга «Марш 30-го року».

Ще трохи, і Макаренка переводять на адміністративну роботу. У тридцять п’ятому він пише в дружньому листі: «Я став бюрократом, і з кожною годиною переймаюся все більшою і більшою ненавистю до цієї спеціальності. Фізично я нічого не роблю, але паперу переводжу дуже багато. Ненавиджу папір, друкарок, пошту. Друкарок я оголосив би поза законом: знищити на місці після засвідчення особи… Жити у Києві, зрозуміло, легше, ніж у комуні… але в душі все обстоїть не по-моєму…»

Не краще буде і в Москві. Так чи інакше, але за ним тягнеться шлейф того, що молодший брат Віталій, такий близький Антону, емігрував із денікінцями й живе за кордоном. І до наших часів не згадувалося, що доньку Віталія, Олімпіаду, виховав саме Антон. І внучка його, донька  Олімпіади, відома російська актриса Катерина Васильєва, лише порівняно недавно згодилася у інтерв’ю, що Антон Семенович був їй ріднею.

Кажуть, якби Макаренко не помер, його б арештували: закінчувалися похмурі тридцяті роки.

«29 березня 1939-го він зробив свій останній виступ на нараді вчителів Ярославської залізниці, – розповідає методист методкабінету Білопільського районного відділу освіти, а разом – наш гід музеєм Антона Макаренка у Білопіллі Тетяна Мачух. –  На четверте квітня були призначені збори Спілки письменників, де на порядку денному стояв прийом Антона Макаренка в члени ВКП(б) – так, так, всі ці роки він не був членом більшовицької партії! Першого квітня на станції Голіцино Макаренко сідає у потяг, щоб їхати до Москви. Йому стає погано і він помирає, як засвідчено, – від розриву серцевого м’язу…»

Говорять, його дружина на поховання не прийшла – хворіла, боялася?..

Макаренка не стало у п’ятдесят один рік.

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДИТИНСТВА

Перші тринадцять років життя – це немало. Яким було містечко, де народився Антон, Тося, як називала його мама?

Краєзнавець Володимир Хроленко пише, що на кінець дев’ятнадцятого століття тут мешкало 15 тисяч людей. З понад 2 тисяч житлових будівель лише 24 були кам’яні. Вночі місто освітлювали 75 гасових ліхтарів. Воду брали з колодязів, каналізації не було. У місті та слободі службу правили 7 православних храмів, діяла одна бібліотека-читальня, були аптека та лікарня на 20 ліжок. Міський транспорт складали 54 візники.

З тими візниками наїздиться Тетяна Михайлівна, коли Макаренки з Крюкова переїдуть до Білопілля. Бо ж оселяться вони не в самому містечку, а в робітничому селищі залізничної станції Новоселів ці, – саме у залізничні майстерні приїхав на роботу батько Семен Григорович. Вони винаймають квартиру у службовця-залізничника Мухи. Загалом у Білопіллі їм довелося жити у трьох господарів. Лише у рік народження Антона Новоселівку офіційно приєднали до міста.

Тетяні Михайлівні до базару доводилося їздити за три кілометри. По воду ходити до колодязя. Одного дня, посковзнувшись із відрами, вона впала, почалися передчасні пологи. Тося народжується кволий, хворобливий; мама чимало сил віддала, аби виходити його. Навіть похрестили хлопчика із запізненням, зате – у кращій Спасо-Преображенській церкві, певно, сподіваючись, що це додасть малюку здоров’я.

Про ті роки найкраще відомо із записів Віталія Макаренка. Не радянські дослідники – співробітники лабораторії Марбурзького університету 1970 року розшукали його у Франції і переконали написати спогади про брата. До речі, у Німеччині спадщину педагога вивчали й вивчають, дослідник Гьотц Хіллінг неодноразово приїздив і до Білопілля, залишав у дарунок свої книги про Макаренка.

…Антон був тихим і хворобливим. Говорити почав дуже рано, а ходити тільки у 18 місяців. І то лиш завдяки тому, що друзі батька змайстрували йому «ходульки» - коляску на колесиках. Тримаючись за неї, хлопчик і навчився добре стояти на ногах.

Віталій, молодший на 7 років, пригадував: «У іграх тої банди дітей, до якої належав і я (від 4 до 10 років), він ніколи участі не брав. Якщо для нас життя розкривалося як чудове видовище, повне всяких життєвих радощів, відчуття сили, здоров’я, очікування завтрашнього дня і втілення наших найнеймовірніших підприємств, то для Антона його дитячі роки являли майже неперервний ланцюг фізичних страждань. Все це було не небезпечно для життя, але жахливо болісно… Хвороба Антона трохи стихла до 7-8 років, але не щезла остаточно. Навіть у зрілі роки, уже в Крюкові, у нього періодично з’являлися то флюс, то ячмінь, а щоб приховати шрами на шиї від карбункулів, він завжди носив чи дуже високі комірці, чи російські сорочки-косоворотки».

На фото 1894 року, де з рідними зафіксована родина Макаренків, батько, ремісник, має шляхетний вигляд: високе чоло, тонкі риси обличчя. У мами, яка вийшла із зубожілого дворянства, обличчя простіше, може, більш змучене. Їй 39. Вона ще в Крюкові поховала свого первістка, доньку Серафиму. Доньці Олександрі вже шістнадцять: висока, струнка, це – мамина помічниця. Про її долю білопільським дослідникам нічого не відомо. Біля тата стоїть шестирічний Антон, а у Тетяни Михайлівни на руках маленька Наташа. У два роки дівчинка упала з ліжка, пошкодила хребет, ноги її нерухомі, вона створює постійний смуток у родинній атмосфері. Помре дівчинка у 1899-му…

Як пригадає потім Віталій Семенович, сім’я їх була патріархальною. До батьків зверталися на «ви». У домі були ікони, перед якими молився батько. За роботящість і порядність його запросили у один із храмів виконувати роль церковного старости.

Тим часом Антон припадає до книжок. Читати його навчив сусідський хлопчик-школяр, коли Антонові було 5 років. Його найулюбленішим заняттям було усамітнитися десь подалі від галасу і заглибитися у читання. Батько це заохочував, купував книжки, які Тося дуже цінував. Розповідають, яким горем для хлопчика було, коли він, читаючи у прив’язаному човні, заснув, а книжка випала у річку Вир і попливла за течією.

Так зване двокласне початкове училище при станції Білопілля, де почав навчатися хлопчик, було насправді п’ятьма класами: три роки  початкової школи, два –«училищні». Приміщення школи у Антона захоплення, певно, не викликало. Як напише він пізніше у одному зі своїх оповідань: «Школа наша багатством не відзначалась… Все це було в «притулковому» стилі – бідно, казенно, похмуро і непорушно». Та саме навчання захоплювало. Всі роки він був першим учнем. Задумливий «очкарик» не вписувався у дитячу компанію. Його дразнять «Граф Антошка-підмітайло». Звідки таке прізвисько – невідомо. Але хлопця, пригадують, не дуже бентежило кепкування. Тосю приваблювали не розваги, а старі підземні ходи, що відкрилися перед тим у Білопіллі, провалившись до таємниць городища 11-12 століть. Ще тоді у Антона виникло бажання написати «історичний твір».

Мальовнича білопільська природа, схильність до усамітнення роблять хлопчика ліричним. Він охоче співає у хорі, навчився грати на скрипці. А ще виявляються перші педагогічні здібності Антона. Як пригадував Віталій: «Ясно бачу Антона …у наших заняттях грамотою. Кухня. На столі запалена гасова лампа, крім Антона за столом його друг – син господаря Коля Авраменко. Перед ним розкритий буквар, вірніше – азбука. У аркуші білого паперу прорізана дірочка, через яку можна бачити тільки одну літеру. Антон накривав азбуку аркушем і я мав називати ту чи іншу літеру. Мені було чотири роки. Я швидко навчився читати…» Антонові тоді було тринадцять. То був його останній білопільський рік. Але все, що відбулося потім, напевне вже було закладено у характер, у долю тоді ще Тосі Макаренка.

ІМЕНІ МАКАРЕНКА

До Білопілля Антон Макаренко ні разу не повернувся. Але назавжди залишився там, ставши для цього міста значно більшим, ніж воно було для нього.

Музей Макаренка, школа-інтернат імені Макаренка, погруддя Макаренка, вулиця Макаренка, у Сумах – педагогічний університет імені Макаренка. «Його педагогіка безцінна, - каже начальник районного відділу освіти Микола Бойко. –  Просто не треба разом змішувати педагогіку та політику».  І розповідає, що у них роками заведено: з дев’ятого березня починаються шевченківські дні, які переходять у дні макаренківські. А під час них відбуваються педагогічні читання, виставки, конкурси-реферати молодих учителів, вшанування кращих учителів та учнів...

У школі-інтернаті імені Макаренка також є його зал. «Ми на «Педагогічній поемі» поклялися, що зробимо тут хороший музей », - посміхаються керівники-«старожили» закладу директор Надія Колесникова, її заступники Людмила Бойко і Віра Мартиненко та керівник музейної кімнати Оксана Шевцова. Опікуються музеєм самі вихованці: збирають матеріали, проводять екскурсії. Головне ж, ці діти живуть за принципами Макаренка. Самі себе обслуговують, вирощують овочі та квіти («У Макаренка в колонії такі розарії були!..»), а ще сорго – на віники. Є тут і самоврядування, і підняття шкільного прапора на початку тижня...

Наступного року інтернату сповниться 50. Живуть «худенько» - на районному бюджеті, але пишаються своїми кадровими традиціями і добре розуміють: школа потрібна – скільки конфліктних родин!.. Справді, парадокс: ні революцій, ні війн немає, а вихованців інтернату не зменшується. Сьогодні їх 203, непростих, зі складними долями. «Це раніше село було зразком моральності, - каже Надія Колесникова, - а тепер ми просто відчуваємо, як село спивається і які наслідки цього... »

Педагогіка Макаренка, спрямована на проблемних дітей, на жаль, постійно матиме попит. Якщо ми не забуватимемо її та її автора, народженого у Білопіллі Антона Макаренка.