Наші спільності можна ще відшукувати й перераховувати, - вони об’єднують. Наші відмінності так само можна перелічувати – це й традиції, й географічно-ландшафтні особливості, й історичні нюанси, й зовсім різна вишивка на давніх сорочках, і страви… Аж до захоплення сумськими журналістами у Чернівцях: «Які тут вулички вузенькі!», - та здивування журналістів чернівецьких у Сумах: «Які у вас вулиці широкі!». Що цікаво – відмінності теж об’єднують, бо викликають бажання пізнання.

«Сумщина-Буковина: пізнання задля співпраці» - саме таку назву має проект, підтриманий міжнародним фондом «Відродження», що дозволив журналістам обох областей вирушити у обмінні поїздки, взаємно потрапити на ті такі різні  вулички і познайомитися із регіонами-партнерами.

Сумський та Чернівецький прес-клуби, які здійснюють цей проект, вирішили зробити свій крок у реалізації угоди про співпрацю, підписаної минулого літа керівниками обласних адміністрацій обох областей. Бо ж будь-який договір може лишитися тільки папером, якщо люди не знатимуть про ту співпрацю, а передусім – про тих, хто власне є у ній партнером. Так виник місток між двома областями з крайніх боків України, зі східного та західного прикордоння. І вже перша поїздка засвідчила: нас розділяють тільки кілометри та неповне знання одне одного, все інше – об’єднує.

«Ноєв ковчег» Буковини

…- А ви розумієте українську? – запитали нас у художньому музеї перед початком екскурсії. Що ж, маємо традиційний зразок сприйняття «заходом» - «сходу». Коли їхали у потязі до Чернівців, молоді колеги теж обговорювали: чи дуже погано  т а м  реагують, якщо говорити російською? Та ніяк не реагують! Тим паче у Чернівцях чи й взагалі на Буковині, що є таким собі «ноєвим ковчегом» багатьох національностей. І коли мова зайшла про основну рису внутрішньої політики краю, то всі сходилися на головному – толерантності, що визначає здавна життя буковинців.

Майже вісімдесят різних національностей поряд з українцями мешкають у області. Двадцять п’ять  національно-культурних товариств діють тут сьогодні. Близько двадцяти відсотків населення області – румуни. Інші національності представлені менше, але загалом – значно. Тому в школах Буковини вивчають шість мов етнічних громад; педагогів для викладання румунською готує місцевий університет; на потреби національних громад працюють двадцять вісім періодичних видань; а вже заходи, які проводяться товариствами, - швидко не перелічиш… От, здавалося б, де виникнути проблемі української мови! Але толерантність до національних громад викликає відповідну толерантність. І коли у Чернівецькому прес-клубі ми зустрілися із керівниками товариств, перше, що вразило, - всі вони вишукано говорять українською.

Зустріч відбулася саме в міжнародний день рідної мови. Як буквально звучить у перекладі з німецької, - мови матері, - пояснив керівник австрійсько-німецького культурного товариства імені Гете Франциск Келлер. На його думку, проблема «заходу-сходу» України є надуманою, як надуманою є й мовна проблема: «Хто придумав різницю між заходом і сходом України, є ворогом України… Держава одна, але кожен у ній має право говорити своєю мовою. Треба розуміти лише дві великі різниці: державну мову треба знати всім, рідною – спілкуватися в особистому житті…»

«Дехто дуже турбується, чи вчимо ми українську мову. Та не треба турбуватися,  ми самі хочемо її вчити, -  говорить керівник румунського товариства  імені Емінеску Аркадій Опаіс. – Хай спершу Верховна Рада та уряд вивчать українську мову, а ми, румуни, вивчимо… Мій батько, живучи тут, на Буковині, знав чотири мови. Коли його заслали в Сибір, він ще вивчив російську та казахську. Ми тут у себе вдома, ми розберемося. Проблема в тім, аби ніякі клерки не вирішували за нас…»

«Хто з національних громад проти української мови? Ніхто, - сам відповідає на своє запитання голова польського товариства імені Міцкевича Владислав Струтинський. – Активно ведуть антиукраїнську мовну політику якраз ті, чиї прізвища закінчуються на «ко». Але ж треба мати свій гонор, цінувати своє…»

Етнічні взаємини на Буковині справді унікальні. І це не просто демонстрація для преси. У розмові на зовсім іншу тему радник міського голови Володимир Килинич пригадав: він навчався у чернівецькій школі і половину класу складали євреї, росіяни, білоруси… «Я виріс і не чув слова «жид». Ця толерантність була просто в крові…»

«Буковину розглядають як заповідник етнічної толерантності, невластивий Європі. Проблема в тому, що етнічні взаємини не можуть лишатися  тільки спадщиною минулого, таким собі «етнічним музеєм імені Габсбургів», - переконаний завідувач кафедри політології Чернівецького національного університету імені Федьковича, доктор політичних наук Анатолій Круглашов. – Час міняється, приходять нові покоління зі своїми уявленнями про світ. Тому потрібно робити етнологічний моніторинг, вивчати і прогнозувати ситуацію». Так, скажімо, Буковина – як і Сумщина – прикордоння. Тому стає територією не лише транзиту, а й осідання мігрантів. Це відповідно веде до створення нових меншин, а, між тим, мігранти не адаптовані до самих себе у такій якості. Чи можуть виникнути проблеми на цьому грунті? Треба досліджувати. «Можливо, саме Чернівецька область має виробити для України засади нової етнополітики», - каже Анатолій Круглашов.

…На початку минулого століття чернівецький двірник володів чотирма-п’ятьма мовами. Сьогодні, скрушно визнають чернівчани, інтелігент знає одну-дві, ну три… Тож ідеться про потребу підвищення (чи повернення?) етнічної культури. У одному спільному домі – Україні.

Хотинські угоди

З Хотинської фортеці нас «попросили». Бо ж спочатку йшлося про відвідання заповідника нашою маленькою групою, а склалося, що людей прибуло багато, з фотоапаратами, камерами. Це не влаштувало нинішніх орендарів фортеці – працівників «Мосфільму». А тут зараз знімається кіно: режисер Володимир Бортко екранізує «Траса Бульбу» з Богданом Ступкою в головній ролі.

І все ж дивовижну фортецю ми встигли побачити. Щоправда, серед її двору було зведено підвищення для «страт» і скрізь походжали люди у давніх вбраннях. Дах, що потрапляв у об’єктив кінокамери, саме посипали борошном: мали знімати зиму, та вона снігом не побалувала. Як нам пояснили люди з «масовки» - а їх набрали з навколишніх сіл, у фільмі це буде не Хотин – Польща. Дядьки відповідно були зодягнені у польських шляхтичів.

Саме ці стіни колись стали перешкодою на шляху турків до Європи і, власне, врятували її від страшної навали. Сьогодні тут не відмовилися б від навали іншої, мирної – туристичної.

Розвиток туризму є однією з трьох головних складових нинішньої соціально-економічної політики краю. Територія області містить надзвичайно багато цікавих і привабливих місць для туристів. Потрібно створювати преференції для регіону, аби він розвивав цей напрямок, - переконаний голова обласної державної адміністрації Володимир Куліш.

Ще два напрямки, які він визначає, як магістральні, - максимально ефективне використання сировинної бази та розумне використання транзиту, щодо якого Україна, на думку голови, не реалізує свої можливості.

Загалом Буковина живе тими ж проблемами, що й уся Україна. Щоправда, тут найменша в державі заборгованість по зарплаті. Темпи зростанні доходів вищі середньоукраїнських. Знаходження спільної мови між владою та бізнесом дало можливість майже завершити газифікацію, побудувати очисні споруди, ввести минулого року в дію більше ста двадцяти нових об’єктів…

До Хотина нас привела не лише фортеця, а захід обласної влади, також покликаний суттєво вплинути на політику регіону, цього разу – інформаційну. За участі обласної влади та керівників усіх районів тут відбулося підписання угоди про розподіл виробничих стосунків та гарантій незалежності редакційної політики газети «Хотинські вісті».

«Чому є потреба в публічному підписанні такої угоди? – звернувся до загалу Володимир Куліш. – Бо це початок регуляції стосунків двох соціальних інститутів – ЗМІ та влади».

Саме ці нові стосунки, говорилося на нараді, дадуть можливість змінювати на краще інформаційне поле Буковини. «Ця угода потрібна не тому, що у нас існують якісь конфлікти з владою, - каже редактор газети Василь Бурлака. – Просто настав новий етап життя, і дана угода має гармонізувати взаємини влади-преси-суспільства. Я впевнений, - якби ми зробили це десять років тому, процес роздержавлення йшов би краще».

Щодо роздержавлення. Практика Чернівецької області єдина в Україні: обласна влада тут не має своїх видань, просто підписує зі ЗМІ угоди про висвітлення діяльності. Звичайно, прийшли до цього не просто. Свого часу були конфлікти, були серйозні протистояння, аж до пікетування журналістами органів влади. І врешті не можна сказати, що виграли ті чи ті, - виграла громада, яка має можливість користуватися незалежними виданнями.

Розповідаючи про успіхи області, Володимир Куліш наголосив: «Це вдається тільки тому, що у нас є порозуміння між фракціями обласної ради, між головою обласної ради та мною. Ми проводимо спільні ради, колегії… Потрібно зробити так, аби подібна співпраця була і між районними гілками влади».

Місто, яке підмітали трояндами

«…Такого міста в світі більш немає, - емоційно запевняв радник Чернівецького міського голови Володимир Килинич. – Якщо вам скажуть, що це маленький Париж – не вірте! Якщо маленький Відень – це вже схоже!»

Чернівці свого часу були такою собі провінцією Австро-Угорської імперії, місцем заслання для офіцерів, які, приїжджаючи, творили тут своє середовище. Австро-Угорський період, кажуть, був далеко не гіршим для Чернівців. Загалом всі, хто так чи інакше тут господарював, залишали по собі архітектурні сліди, які й зробили місто неповторним. Театр імені Кобилянської – копія Віденського театру. Колишня резиденція митрополитів, у мало не казкових будинках якої розміщується університет. Будинок ратуші…

«Є міфи про Чернівці, - говорить міський голова Микола Федорук. – Про те, що місто підмітали трояндами; що тут було більше книгарень, ніж кав’ярень…Ми підтримуємо ці добрі міфи». Особливо важливо дивовижну міську ауру відтворювати зараз, коли місто почало підготовку до свого шістсотліття. Цьому сприяє відновлена традиція Чернівців: щодня о дванадцятій на вежу ратуші піднімається трубач і на чотири сторони повторює музичну фразу «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко…» Роль трубача за невелику міськрадівську стипендію виконують студенти музучилища.

Ми стояли, задерши голови, під ратушею, відраховуючи секунди до дванадцятої, а хтось із перехожих заохотив: «Чекайте, чекайте, зараз вийде наш трубач!» Перед цим на ту вежу дали піднятися й нам. Важко. Але яке місто відкривається з висоти – варто долати стрімкі закручені сходи!

Особливий і прапор міста, на фоні якого сумські журналісти сфотографувалися з Миколою Федоруком. Такий прапор виготовила й передала бургомістру громада міста до його п’ятсотліття  - сто років тому. На ньому напис: «Спільними зусиллями». Відповідати цьому гаслу намагається й нинішня міська влада. «Ми народили власну партію – партію чернівчан, - каже Микола Федорук. – Бо визначальною має бути любов до міста. А взагалі я безпартійний, до всіх ставлюся рівно. І підтримку мою мають ті, хто робить добрі реальні справи. Тому на перших сесіях новообраної міської ради я завжди кажу: прошу вас, переступивши поріг цієї зали, забувати про всі свої приналежності – партійні, конфесійні, бізнесові, - ми працюємо на територіальну громаду».

Микола Федорук головою міста обраний вчетверте. І, цитуючи свого колегу з американського міста-побратима Чернівців Назарета-Ілліта, каже: у всіх міських голів є три однакові проблеми: перша – гроші, друга – гроші, третя –  гроші. Проблеми міст, впевнений Федорук, справді однакові, хіба дещо специфічні. І у кожного міста є чого повчитися, наголошує голова, радячи, що варто показати у Сумах чернівецьким журналістам.

Сумський міський голова Геннадій Мінаєв пізніше, коли нас відвідали чернівецькі колеги, зізнався, що дещо таки вирішив «сплагіатити» у чернівчан, - девіз на прапорі, який припав йому до душі. «Я спеціально цікавився, - каже Геннадій Мінаєв, - на прапорі жодного міста написів не було». Що ж, можливо, другими будуть Суми. Головне, аби девіз став переконанням для влади й городян.

Чернівці ж без ексклюзивних традицій не залишаться. Окрім прапора, розповіли нам, був ще й викуваний ланцюг, який городяни також вручили бургомістру на п’ятсотліття Чернівців, як перехідний атрибут керівника міста. Ланцюг у лихоліття загубився, але, відкриває секрет Володимир Килинич, на нинішній ювілей є намір зробити такий і вручити міському голові.

Відзначенням ювілею, окрім офіційної влади, опікується й спеціально створена громадська рада. Пан Килинич у ній заступником голови, очолює ж раду доцент Чернівецького університету, голова обласного товариства «Знання» Ярослав Курко. Ми спілкувалися з ними наступного дня після заснування фонду «Чернівці-600», покликаного зібрати кошти на оновлення передсвяткового міста. Бо ідей щодо святкування – безліч! «Це феномен чернівчан, - каже Ярослав Курко. - Ми оголосили конкурс на ідеї по святкуванню річниці, і нас засипали пропозиціями. Біда – 95 відсотків їх потребують виділення коштів. А ми говоримо: давайте мислити інакше: як зробити щось самим, не вимагаючи грошей у міста. Ідуть дискусії. Але найважливіше зроблено – піднято ініціативу». Як узгодити всі ті безліч пропозицій? Тут керівники ради знов покладаються на природну прадавню толерантність міста, яка допомагає зрештою вирішувати всі проблеми.

Найбільшу ж проблему формулюють так: потреба виховання городян. Зараз у обласному центрі мешкає лише вісім відсотків корінних чернівчан. Решту слід учити жити в місті. Для цього з минулого року в школах почали викладати його історію. Для цього неминуче слід використати виховний момент ювілею.

… Ми сиділи у приватному театрі-кафе «Голос» після дивовижної вистави за творами Василя Симоненка «Трояндове вино» і розмовляли з «батьками» театру, головним режисером, заслуженим діячем мистецтв України Петром Колісником та директором дитячої фольклорної театру-студії «Гердан» Андрієм Циганком. Нас переповнювали післясмак від «трояндового вина» і повага до людей, які створили такий цікавий осередок мистецтва. Ідею театру-кафе запозичили у Франції – більше в Україні подібних театрів немає. Говорили багато, запам’яталося головне: «…Не треба розчаровуватися в політиках чи в житті. Треба питати, а хто є ми самі, - казав Петро Колісник. – Так, можна посилатися на економічну ситуацію і робити шоу чи вар’єте. Та ми ось такі. І дітей підібрали таких, яким не соромно бути українцями в будь-яких ситуаціях і в будь-яких країнах…»

…У Чернівцях є кому зберігати старі традиції і народжувати нові. Як і скрізь, таких людей, може, й замало. Тому важливо не приглушити ті концентричні кола доброї енергії, що йдуть від них і творять середовище міста…

                                      *          *          *

Вражень від першої, такої ніби короткої, поїздки до Буковини, виявилося забагато навіть як на велику газетну публікацію. Основне – з’явилося переконання, що проект інформаційних обмінів справді потрібний. «Такі проекти – зразок горизонтальної інтеграції, - дав визначення Анатолій Круглашов. – Ми не можемо покладатися на владу, ми повинні самі творити взаємозв’язки між регіонами».

Перший заступник голови обласної адміністрації Віктор Павлюк, з яким ми познайомилися в художньому музеї на відкриті виставки івано-франківських митців, високо оцінює міжрегіональні обміни: «Кожен регіон самобутній, зі своєю культурою, своєю економікою. Західна Україна несе українську ідею, люд тут більш релігійний, певно, більш освічений. Але духовний, етнічний потенціал – на Сході України. Тож треба об’єднуватися. Треба робити єдину регіональну Україну».